Розкол в Українському Православ'ї розпочався у 1989 році, коли на Галичині була створена "Українська Автокефальна Православна Церква". Проте відомостей про діяльність розкольників на території Яготинського району до 1992 року немає.
Філарет (Денисенко), який до цього був митрополитом Київським, створив свою власну псевдоправославну релігійну організацію за допомогою Леоніда Кравчука у 1992 році. Про те, як це відбувалось, можна прочитати у відповідних статтях і дослідженнях (напр. диякон О.Драбинко "Православ'я у постоталітарній Україні"), ми на цьому не зупинятитемось.
На момент розколу у Яготинському районі діяли наступні церкви:
З усіх храмів у розкол перейшла лише парафія о. Іллі Баценюка. Усі старі храми, що здавна діяли на території району, та більшість нових залишились у канонічному Православ'ї.
Що змусило о. Іллю піти в розкол? Коли у 1980-х роках Ілля Баценюк навчався в семінарії, тоді ще митрополит Київський Філарет (Денисенко) наказав виключити його з семінарії чи то за негідну поведінку, чи то за неуспішність. Наприкінці 1980-х почали відкриватися храми, священиків стало не вистачати і митрополит Філарет рукоположив Іллю Баценюка у священика, хоч той не мав закінченої духовної освіти. Отця Іллю, коли він приїхав на парафію, більшість вірян не сприйняла, оскільки він вів украй спокусливе і негідне життя. Було очевидно, що рано чи пізно його заборонять у служінні та пришлють у Яготин іншого священика. Це й стало причиною його переходу у розкол - оскільки у канонічній Православній Церкві він не зміг би залишатись священиком.
Ілля Баценюк у розколі прослужив недовго, невдовзі покинув парафію та зник у невідомому напрямку. Як повідомляють представники "Київського Патріархату", його повторно заборонили в служінні за приватизацію та продаж частини ділянки, що належала общині.
Місце, де планувалось будувати величний собор на зразок храму свв. Бориса і Гліба у місті Борисполі, так і залишалось стояти пустирем по сьогодні. Церква розміщується у приміщенні, де мала бути трапезна.
Недовга історія "єпископів Яготинських" починається трагічно, зі священика УПЦ Анатолія Кравченка. На відміну від Іллі Баценюка, цей священик був освіченим і шанованим. Він збудував храм у Панфилах та сприяв будівництву храму Різдва Богородиці у Яготині. Проте складна ситуація в українському Православ'ї 1992-го року впіймала його у свою пастку. У 1991 році, одразу після завершення будівництва, він полишив парафію у Панфилах і з невідомих причин виїхав до с. Нові Петрівці. Можливо через якісь образи чи тиск, від чого ніхто не застрахований. Після розколу він приєднався до Філарета. Причина приєднання до розколу може полягати в обіцяному, а потім і наданому йому Філаретом "єпископстві". Адже будівництво ним Панфильського храму у радянські часи, коли це всюди категорично заборонялось, були подвигом, достойним нагороди. Проте завершувалось будівництво коли храми почали масово відкриватись, і нагороди він за це не отримав. Хоч важко повірити, що така освічена і, вірогідно, духовна людина (його духівником був благочинний Барішивського району прот. о. Михаїл Макеєв), змогла потрапити у пастки розколу через банальне честолюбство. У будь-якому разі про істинні причини знає лише Бог. Відомо тільки те, що після призначення "єпископом Яготинським" Анатолій Кравченко так і не став служити в Яготинському районі. Невдовзі після отримання "єпископства" він тяжко захворів і згодом помер. Отже відповідь Бога була швидкою, але страшною. Безперечно, це було не покарання, а лише ліки - дані Богом для зцілення душі відступника. Би тим, кому ліки хвороб і страждань не здатні допомогти виправитись, вони й не посилаються. За деякими даними, перед смертю Анатолій Кравченко встиг покаятись та повернутись у лоно канонічної Православної Церкви. Надіємось, що зцілення таки відбулось.
Точної хронології Яготинського "єпископату" ми не маємо, але у 1993 році згадується ім'я ще одного "єпископа" - Іоанна Сіопко. Він був одним з багатьох "єпископів" "Київського Патріархату", котрі, ознайомившись краще з ситуацією, зрозуміли, що опинились за межами Єдиної Святої Соборної Апостольської Православної Церкви. Разом з іншими він написав звернення до Блаженнішого Володимира, митрополита Київського і всієї України, де, зокрема, говорилось: "Під час проведення Всеукраїнського Православного собору в Києві нам стало відомо - наші хіротонії недійсні, що до цього часу ретельно від нас приховувалось" (Звернення єпископів УПЦ-КП Софронія (Власова), Спиридона (Бабського), Іоанна (Сіопко) до Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України (14.12.1993) // О.Драбинко. Православ'я в постоталітарній Україні). Іоанн Сіопко повернувся в лоно канонічної Церкви і згодом був зведений у сан єпископа Хустського і Виноградівського. Нині він очолює Херсонську єпархію УПЦ.
Невдовзі "Яготинський єпископат" "Київського Патріархату" припинив своє існування.
У районі поступово почали з'являтись інші "священики" Київського Патріархату. Переважно це були вихідці з Галичини або заборонені у служінні колишні клірики канонічної Православної Церкви. Зокрема, була відкрита парафія поблизу місця будівництва Свято-Троїцького храму. Проте священики там змінювались чи не щорічно, "заробляли на автомобіль та їхали", як розповідають яготинці. Лише нинішній настоятель Андрій служить незмінно з кінця 1990-х.
Храм Святої Трійці, що зводиться поряд, відбудовується державою як пам'ятка архітектури, без будь-якої участі "Київського Патріархату". Хоча починалось будівництво чи то "під Київський Патріархат", а чи й взагалі "під Унію". Архітектор і уніатка Лариса Скорик під час передвиборної компанії на початку 1990-х знайшла американських жертводавців і почала будувати цей храм. Проте це була лише піар-акція, і далі фундаменту справа не пішла, а дані американцями значні кошти безслідно зникли. Кілька років тому районна та обласна рада добилась виділення з бюджету коштів на будівництво Свято-Троїцького храму. Хоч це теж, вірогідно, робилось під вибори, бо після них будівництво припинилось. Чи робились не тими партіями, які на виборах здобули перемогу.
Особливий розквіт для "Київського Патріархату" настав з приїздом якогось афериста, що назвався ректором Одеської Духовної Семінарії і став їхнім "благочинним". Він проїхався по всім селам Яготинського району і запропонував сільським радам відкрити парафії. Оскільки люди у владі і в селах не розбиралися у тонкощах розколу і вважали його представником канонічної Української Православної Церкви, йому без зусиль вдалось отримати приміщення для богослужінь у всіх селах району, окрім Райківщини, де знайшлись віруючи люди, що не дозволили цього зробити. Коли це стало відомо священикам канонічної Церкви, отець Олег Наслудов, що закінчив Одеську Духовну Семінарію, спробував дізнатись, яке ж відношення має ця особа до всесвітньо відомого православного навчального закладу. Як виявилось - відношення не має ніякого. Після розкриття обману, особа зникла з району. Обманом і лукавством можна досягти багато чого, що й демонструє "Київський Патріархат", але в Царство Небесне обманом не увійдеш.
Парафії, відкриті аферистом, довгий час числились лише на папері, і лише останнім часом, з появою нового "благочинного" Володимира Лещенка, там починають з'являтись священики. Як і раніше, або родом з Галичини, або заборонені за негідну поведінку колишні клірики канонічної УПЦ, як наприклад, Михайло Дудченко (?), що був настоятелем храму УПЦ в Богданівці, а після заборони у служінні перейшов до "Київського Патріархату" і очолив общину у Кулябівці.
На початку 2000-х філаретівці зуміли обманом перереєструвати новостворену общину УПЦ у селі Капустинці, скориставшись тимчасовою відсутністю священика (настоятель був переведений на іншу парафію, а заміну не вдалось одразу знайти). Подібний механізм, очевидно, добре відпрацьований у цій організації. Як тільки відбувається якесь переведення, або інші труднощі в налагодженні життя канонічної парафії - у селі одразу з'являється філаретівський "священик" і пропонує селянам свої послуги. Траплялись такі спроби, зокрема, у Фарбованому.
Кілька років тому влада збудувала на джерелі св. Параскеви, що поблизу села Трубівщина, невелику дерев'яну капличку, що була передана "Київському Патріархату". Нині там служить Володимир Лещенко, і це єдиний більш-менш типовий храм у Яготинському районі, що має ця релігійна організація.
За 16 років своєї активної діяльності "Київський Патріархат" чомусь не спромігся збудувати жодного справжнього храму на Яготинщині. У той час як канонічна Православна Церква, часто незважаючи на активний супротив влади, звела кам'яний храм у Лемешівці та величний Свято-Успенський монастир у селі Райківщина (лише за 2 роки!), будує лікарняну каплицю у місті Яготині, та планує будівництво ще кількох храмів. "По справам їхнім пізнаєте їх".
Канонічна Українська Православна Церква має в Яготинському районі наступні парафії:
Організація "Київського Патріархату" має такі общини:
"Київський Патріархат" має міцну підтримку влади, за її сприяння ним видається газета "Непорушна стіна", значна частина якої присвячена сміхотворному "перемиванню кісточок" публікаціям у "Православному Віснику" Яготинського і Згурівського благочиння та вже обридлими одноманітними закидами на адресу канонічної Української Православної Церкви.
Як бачимо, кількісно за 16 років існування "Київський Патріархат" у Яготинському районі значно зріс - з однієї общини до восьми. Проте якісно особливих змін не відбулось. Общини залишаються напівполітичними зборами, де часто розпалюється ненависть до Святої Христової Церкви, пропагуються націоналістичні політичні погляди (активна співпраця з партією Конгресу Українських Націоналістів та іншими), відсутнє справжнє духовне життя (що й не можливо за межами Церкви). До "Київського Патріархату" переважно належать люди, що мають досить віддалене поняття про Православ'я і сутність Церкви, вбачають у церкві лише виразника їхніх націоналістичних політичних поглядів, а переважно - просто обдурені православні українці, яким ніхто не говорить, що вони відвідують не Православну Церкву, а просто релігійну організацію, яка так себе називає і не має ніякого відношення до Вселенської Православної Церкви.
Слід відзначити, що розвиток "Київського Патріархату" на Яготинщині не носив такого агресивного і насильницького характеру, як на Західній Україні. Жоден храм не було захоплено силою і загалом вдавалось уникати серйозних конфліктів.
Діяльність "Київського Патріархату" принесла чимало повчального для православних яготинців. У всьому видно промисел Божий. По-перше, з Церкви відділяються сумнівні елементи, які знаходять прихисток у розколі. По-друге, Православ'я завжди визначалось наявністю утисків і переслідувань, інакше Церква просто не може існувати - у цьому полягає свідчення Церкви. По-третє, дивлячись на активну діяльність розкольників, православні священики й віряни бачать, що в багатьох аспектах вони не допрацьовують, зокрема в питанні відкритті нових парафій у селах району, що спонукає їх до діяльності. І, нарешті, людина може просто порівняти яке духовне життя існує у общинах "Київського Патріархату" з духовним життям канонічної Православної Церкви, у якій перебуває сам Дух Святий, з'їздити у паломництва до Святих Місць українського і світового Православ'я, та зробити висновки. Ніяких доказів навіть наводити не потрібно, бо для людини, що хоч трішки має відчуття благодаті та розуміння духовного життя, все стане зрозуміло.
Записано зі слів священиків та жителів району