Храм Святого Миколая села Панфили

Українська Православна Церква. Настоятель - отець Олег.

Перша документальна згадка про село Панфили відноситься до 1723 року. Тоді село було козацьким і в ньому у 61 дворі проживало 58 козаків. Свідчень про дату відкриття церкви у селі, як і про дату заснування села, не збереглось. За народним переказом, церква на честь святителя Миколая Мирлікійського була з самого початку появи села. Ця найперша церква Панфил знаходилась над Супоєм. Коли люди почали будуватись у тому районі, то викопували кістки, і старожили розповіли, що там колись було кладовище і церква.

Згодом новий храм, теж на честь святого Миколая, був збудований у центрі села. Нині це поряд із сільським клубом і магазином.

Це була велика дерев’яна п’ятикупольна церква. Схожа на церкви у селах Сулимівка та Лозовий Яр, у селі Селище Баришівського району, у селі Стара Оржиця Згурівського району. Особливо відзначають велетенський церковний дзвін. Його було чути і в Яготині, і в навколишніх селах.

Дата її будівництва точно невідома, вірогідно, це кінець ХІХ століття, або початок ХХ. Існує документальне свідчення про існування церкви у 1899 році та про настоятеля протоієрея Леоніда, що помер 1900 року і похований у селі. Відомостей, чи закривали церкву до війни, не знайдено. Якщо вона й закривалась, то на невеликий термін, а служби продовжувались у будинках віруючих.

У 1941 році радянські війська відступали з Яготина, і танкам необхідно було переправитись через Супій, бо у той час тут протікала річка. Тоді військові з активістами-комсомольцями розібрали Свято-Миколаївський храм, і з дощок зробили переправу для танків. Дзвін було скинуто. Він був важкий і глибоко вгруз у землю. Дзвін відкопували два дні, щоб коні змогли його витягти.

Коли німці прийшли у село, то одразу, через день-два, відкрили церкву у приміщенні клубу, поряд зі зруйнованою. Знайшли священика на прізвище Зелінський, його ім’я старожили не пам’ятають. Протягом війни він відроджував духовність у селі.

У 1943 році, на протязі тижня після звільнення села, клуб, де розміщувався храм, згорів. Можливо, причиною був невдалий ремонт пічки, а можливо, що це було зумисне. Церква згоріла з усім церковним начинням, ще до того, як комуністи встигли її закрити.

На місці цієї церкви збудували дитячий садок, потім дім престарілих, який згодом передали у користування жителям. Але там сталась пожежа і нині місце стало пустирем.

Після пожежі храму духовне життя в селі не припинилось, і Панфили стали одним з двох духовних центрів Яготинщини, де у радянський час проводилися служби. 17 жовтня 1944 року віруючі зібрали кошти і купили будинок для храму. На його місці знаходиться нині Свято-Миколаївський храм. Його переобладнали під церкву і з 1944 до 1987 року тут відбувались постійні богослужіння.

У цей період церкву відвідувало чимало людей. Це пояснюється тим, що, окрім Свято-Миколаївського храму села Лозовий Яр, в районі інші церкви не діяли. Як і в ближніх селах сусідніх районів. Той факт, що ці дві діючі церкви були на честь одного святого, свідчить, що Яготинщина перебувала під особливим заступництвом святого Миколая.

З боку влади аж до початку дев’яностих були сильні утиски. Сільрада не дозволяла священику відправляти панахиди, святити паски за межами приміщення храму чи церковної огорожі. Заборонялись хресні ходи. Коли, за народним звичаєм, на Трійцю ставили хрести, то влада рубала і знищувала їх. Місцевошановане цілюще джерело святої Параскеви П’ятниці у селі Ничипорівка наказували засипати гноєм, відправляючи туди машини і трактори, переорювали до нього дороги.

У 1987 році почали зводити нову церкву. Будували її усім миром, не лише жителі Панфил, а й жителі Яготина, сіл Яготинського, Згурівського, Переяслав-Хмельницького і Драбівського районів.

Важких зусиль коштувало отримати дозвіл на будівництво. Районна влада відсилала у Київ, а там - у Москву. Доводилось їздити у комітет по справам релігій, але дозволу спершу не дали. Лише завдяки одному з заступників Горбачова вдалось отримати дозвіл на реконструкцію. У той час не давали дозволів на спорудження храмів. Тобто, стара церква мала бути обкладена цеглою і все.

Попередній проект для реконструкції здійснив районний архітектор. Проте храм будувався за іншим проектом, не як реконструкція, а як повноцінна православна церква. Цей проект здійснив Василь Іванович Гричанюк, архітектор за освітою, а згодом монах Києво-Печерської Лаври. У будівництві дуже допомагав отець Іоасаф (Губень), нині архімандрит Києво-Печерської Лаври і викладач Київської Духовної Академії та Семінарії.

Спершу зробили фундамент навколо храму, і почали зводити стіни, немов обкладати стару церкву. Коли стіни виросли, старе приміщення розібрали. Завершили будівництво нового храму у кінці 1990 року - на початку 1991.

Будівництвом керував тодішній священик - отець Анатолій Кравченко. Проте після завершення будівництва він виїхав з села, а священиком призначили отця Олега Наслудова, який здійснює своє служіння і донині.

3 червня 1994 року, у день Всіх Святих Землі Руської, Свято-Миколаївський храм села Панфили освятив Блаженніший Володимир, митрополит Київський і всієї України. У 2002 році біля храму була збудована криниця на честь святого Георгія Побідоносця.

Свято-Миколаївський храм - один з найдавніших духовних центрів Яготинщини, навіть у безбожні часи радянської влади тут лунала молитва. І сьогодні цей храм об’єднує навколо себе багатьох віруючих. До панфильської парафії, окрім села Панфили (нині близько 1000 жителів), відносяться села Засупоївка та Ничипорівка, хутори Федорівка та Григорівка (див. карту).

Головною святинею храму є часточка мощей святого Миколая Мирлікійського. Блаженніший митрополит Володимир отримав їх у дар від Римо-Католицької Церкви під час паломницького візиту у місто Барі (Італія), до місця, де почивають мощі святителя. Предстоятель Української Православної Церкви передав цю часточку саме Свято-Миколаївському храму села Панфили.

Також у храмі особливо шанується древня ікона святого Миколая з якою пов’язана особлива історія. Більше століття тому у верхів’ї річки Супій сталося затоплення прибережних сіл, і ця ікона припливла до Панфил, де була підібрана віруючими людьми та віднесена до церкви. Після знищення храму комуністами, іконами розпалювали вогонь у польовій кухні. Коли рубали ікону святого Миколая, почувся голос: "Не рубайте, бо покараю". Її покинули, і віруючі зберегли ікону та згодом передали церкві.

Збереглась лише надгробна плита, де вказане ім’я цього священика. Більше інформації не відомо.

Відомостей про цього священика вкрай мало. Був призначений одразу з приходом німецьких військ у село. Прослужив усю війну та кілька років по її завершенню. Після чого був засланий разом зі старостою церкви. Матушка з двома дітьми спершу залишались у селі, але згодом виїхали.

Після 1946 року священиків було багато, оскільки у той час батюшкам не дозволяли залишатись у парафії довго, аби не відроджувалось і не розквітало духовне життя. Отець Володимир Шейко служив найдовше зі священиків того періоду - з 1960 до 1968 року. Помер і похований у селі Панфили. Також у Свято-Миколаївському храмі служили отець Памфіл, отець Володимир (другий) та інші.

Родом з села Годунівка Яготинського району. За благословенням свого духовного отця, протоієрея Михаїла Макеєва (нині настоятеля Свято-Георгіївського храму села Селище Баришівського району), вступив у Одеську духовну семінарію, яку закінчив з відзнакою. У 1991 році завершив будівництво храму і з незрозумілих причин полишив село Панфили. 1992 року отець Анатолій, будучи священиком у селі Нові Петрівці, перейшов з канонічного Православ’я у розкол за Філаретом (Денисенко) заради обіцяного останнім єпископства. Був призначений "єпископом" Яготинським, але в районі не з’явився. Невдовзі тяжко захворів і помер.

Народився 1960 року у місті Києві у родині військовослужбовців. Батько покинув сім’ю, коли Олегу, найменшому у родині, було 3 роки. Мати виховувала п’ятьох синів сама, усім допомогла отримати освіту. Старший син загинув від вибуху снаряду у 1949 році, два наступні стали художниками, а два молодші - священиками. Мати була віруючою жінкою, відвідувала храм, їздила в паломництва до святих місць, спілкувалась з відомими духівниками і подвижниками того часу - матушкою Аліпією, схимонахинею Магдалиною, преподобним Кукшою Одеськими, преподобним Амфілохієм Почаївським. Родина жила біля храму на Пріорці, і в дитинстві на отця Олега сильно вплинули ті священики, що там служили. Це були, зокрема, отець Миколай Фадєєв та отець Георгій Єдлінський - визначні богослови і світочі українського Православ’я. У отця Олега не було сумнівів у існуванні Бога, бо він з дитинства бачив духовне життя подвижників, стикався з проявами Божої всемогутності. Зокрема, був свідком зцілення св. Амфілохієм Почаївським одержимої дівчинки, чудом за молитвами матері залишився живим під час служби в армії, коли був посланий гасити палаючі торф'яники під Москвою.

Проте шлях до священства був не швидким, а поступовим. Олег Наслудов спершу закінчив технікум, де його переслідували за сповідування Православ’я. Потім працював на заводі енергетиком. І лише після цього, покинувши роботу, вступив у семінарію та став готуватися до священицького служіння.

Отець Олег під час навчання був іподияконом колишнього митрополита Київського Філарета (Денисенка) (що нині позбавлений сану і відлучений від Православної Церкви та очолює так званий "Київський патріархат"), прислуговував йому, тому близько знайомий з життям цього "патріарха" та причинами, що спричинили розкол.

Отець Олег закінчив Одеську духовну семінарію у 1988 році і був направлений священиком у село Дивізія Татарбунарського району Одеської області. Звів там храм на честь Архістратига Михаїла. Після чого у 1990 році був направлений Філаретом у місто Яготин, і весною 1991 року почав служити у храмі Різдва Пресвятої Богородиці (біля "старої аптеки"). Через три місяці отримав нове призначення - у Свято-Миколаївський храм села Панфили, де здійснює своє служіння донині.

19 грудня - пам’ять святителя Миколая Мирлікійського.

Субота, 16:00 - вечірня.

Неділя, 8:30 - літургія.

28 листопада 2006

Дмитро Кузьменко

(за словами прот. о. Олега Наслудова)

< Храми Яготинщини

< На головну