У древній Церкві кожне велике місто мало свого єпископа, котрий був предстоятелем євхаристійної общини та її пастирем, відповідальним за пастирське служіння у всіх проявах, особою, котра "вірно поділяла слово істини". Навіть маленькі міста та села були кафедрами єпископів, кожен з яких опікувався своєю юрисдикцією, незалежно від єпископа великого міста. Через гоніння, тяжкі умови та скрутний стан Церкви було складно визначити межі кожної з єпископських областей, над котрими єпископи здійснювали юрисдикцію. У результаті цього часто траплялась плутанина і конфлікти в адміністративному устрої Церкви при посвяті духовенства чи підпорядкуванні священиків двом єпископам, оскільки нерідко два єпископа були в одному місці. Коли гоніння християнської Церкви в Римській імперії припинились, законодавче керівництво Церкви змогло визначити межі, у яких єпископ мав здійснювати свою владу. Таким чином сформувалось канонічне територіальне управління.
У четвертому та п’ятому століттях митрополити та єпископи Римської імперії у адміністративних центрах єпархій отримали ще більшу владу, і важливі церковні справи вирішувались у цих головних містах. Митрополити п’яти найбільших міст християнського світу стали зватися Патріархами, а митрополити менш важливих міст поступово втратили свою незалежність, хоч і зберегли свій старий титул "митрополит" та свої кафедри. Найбільш важливі справи географічного церковного регіону тепер вирішував Патріарший Собор, яким митрополити обиралися і посвячувались, а потім поставлялися Патріархом. Патріарші Собори під головуванням Патріарха спершу поставляли митрополитів, а згодом і єпископів патріаршого географічного регіону. Провінційні митрополичі та єпископські собори під головуванням митрополитів теж збереглись - вони вирішували місцеві питання. Проте вони опинились під канонічною залежністю від патріархів та їхніх соборів, у яких вони також брали участь.
Межі патріархатів були виключно географічними. Вони не були етнічними, культурними, літургійними чи якимись подібними, і були визначені Вселенськими Соборами через священні канони та церковні постанови у відповідності до християнського вчення, що заперечує расову дискримінацію, православної еклезіології, канонічного права і пастирських вимог.
Шостий канон Першого Вселенського Собору говорить: "Нехай старі звичаї мають перевагу як і наступні канони" і продовжується підтвердженням географічних меж юрисдикцій Риму, Олександрії та Антиохії. "Нехай древній звичай має перевагу, котрий застосовується у Єгипті, Лівії та Пентаполісі, що дозволяє єпископу Олександрії мати владу над цими землями, відколи це узгоджено з єпископом Риму. Те ж стосується Антиохії та інших провінцій, що зберегли старшинство у церквах." Таким чином "єпископ Олександрії очолює їх у Єгипті, Лівії та провінції Пентаполіс, Африці; Антиохія так само очолює Сирію, Внутрішню Сирію, Месопотамію та обидві Кілікії..." тобто єпархію Сходу; "і єпископ Риму перший у західних провінціях"[1].
Єпископ Єрусалиму через священність міста "крізь спокуту Христа"[2] був оголошений патріархом на Четвертому Вселенському Соборі - його юрисдикція включала провінції Палестини, що відомі як "Три Палестини"[3]. Так Єрусалим став головним для "провінцій у Палестині, Аравії та Фінікії"[4].
Як Патріархат, Єрусалим зайняв п’яте місце, після Антиохії[5], а після розколу між Сходом і Заходом він зайняв четверте місце у Православній Церкві. У випадку Єрусалиму Четвертим Вселенським Собором для визначення канонічної юрисдикції-"землі" був так само застосований виключно географічний критерій.
Вселенський Патріарх[6], архієпископ Константинополя-Нового Риму, займає перше місце, першість за честю у канонічній структурі Православної Церкви. Ця позиція, як і його канонічна юрисдикція - "земля" - визначена священними канонами Вселенських Соборів, тобто незмінними вселенськими постановами[7], і їхнє використання є необхідним для всіх православних.
Що стосується першості за честю Константинополя, то це узаконено Другим Вселенським Собором (канон 3), Четвертим (канон 28) та П’ято-Шостим (канон 36). Таким чином: "Престол Константинополя має рівну першість з престолом Старого Риму, а в питаннях Церкви має наступну силу, йдучи другим після нього..."[8]. Після розколу Константинополь утримав першість по честі та διακονια в Православній Церкві.
За визначенням (канон 28), що має вселенський статус і достовірність, Четвертий Вселенський Собор підтвердив давню традицію та діяльність Церкви, що стосується канонічної юрисдикції та території Вселенського Престолу. Географічні межі його території поширювались на тодішні адміністративні одиниці Римської імперії у Понті, Азії та Трасі, а також на "варварські" землі, тобто ті, що були за межами Римської Імперії. "... лише митрополити Понтійської, Азійської та Трасійської єпархій мають поставлятись вищеназваним Найсвятішим Престолом Найсвятішої Церкви Константинополя, а також єпископи у вищеназваних єпархіях, що розміщені у варварських землях..."*
Прикметник "варварські" передбачає іменник "нації", що опущений у тексті канону, але щодо якого можна зробити висновок, як це інтерпретує Зонара [9]. Варварські нації або країни є, як було сказано, тими провінціями, що лежали за межами Римської імперії у часи Четвертого Вселенського Собору: "У той час як так називали єпархії варварів Аланії, Русі та інші"[10]. Інші варварські землі, окрім Аланії та Русі, були просто "варварами", відповідно до трактування 29 канону Аристеном: ".... (єпископи) Понту і Трасу і Азії, а також варвари, посвячуються Патріархом Константинопольським..."
Відповідно до "Notitiae episcopatuum" (Συνταγμάτιον), що приписують імператору Леву Мудрому (886-912), але що насправді датується 11 століттям[11], єпархії Південної Італії, тобто Калабрія та Сицилія, також знаходяться під Вселенським Престолом Константинополя. Окрім цього, відповідно до "Експозиції" імператора Андроніка ІІ Палеолога (1282-1328), що визнавалась всюди до 19 століття, ці єпархії теж відносяться до Вселенського Патріархату. З плином часу ця залежність фактично зникла через близькість цих провінцій до Риму та через неможливість Константинополя підтримувати зв’язок з ними, оскільки він знаходився в Османській імперії.
У порядку "престолів Православної Східної Церкви", тобто Συνταγμάτιον Вселенського Патріархату 1855 року, вже не було посилань на ці єпархії[12].
Також з 8 століття всі провінції Східної Іллірії, тобто Балканський регіон від межі Трасу до Адріатики, були переміщені з-під юрисдикції Риму у канонічну юрисдикцію Константинополя.
Нові землі Північної та Південної Америк, Австралії, Далекого Сходу та інші, а також всі ті, що знаходяться за межами помісних Церков як зазначено священними канонами та рішеннями Вселенських Соборів, а також Патріаршими і Синодальними Томосами, були включені теоретично, а відповідно і практично, у "інші" варварські землі, згідно загальної термінології Четвертого Вселенського Собору та інших соборів. Термін не має нічого спільного з етнічними чи будь-якими іншими сучасними культурними визначеннями, а є географічним, оскільки вони не були включені на момент проведення Собору у кордони тодішньої Римської імперії і не названі у канонічних джерелах, як Аланія чи Русь[13].
Вселенський Престол Константинополя, таким чином, має канонічну юрисдикцію над православними у всіх "варварських" країнах, що складають їхню географічну область і "землю", відколи здійснення його канонічних прав над усіма православними у цих країнах не вважається як "поза межами" (його "землі"), тобто "υπερόριος" [14]. Через Патріарші Синодальні Томоси або Акти окремі митрополії, архієпархії та єпархії, що були частиною географічної області канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату Константинополя, були піднесені до рівня автокефальних помісних Церков - у Росії, на Балканах тощо. Після автокефалії ці автокефальні Церкви отримали канонічну, адміністративну та пастирську юрисдикцію над собою. Будь-яке здійснення адміністративних та пастирських завдань цими автокефальними Церквами над православними за межами їхніх власних визначених географічних кордонів на основі національних, расових, мовних чи "культурних" критеріїв, складає, відповідно до канонічного визначення, дію "поза межами" (υπερόριον) та вторгненням (εισπήδησιν) до іншої області, що порушує фундаментальні принципи канонічної юрисдикції та традиції Церкви.
Історія передання християнства з Константинополя до Русі, Великої та Малої, (10 століття), добре відома, як і входження цих єпархій до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату Константинополя.
Відповідно до "Notitiae episcopatuum", тобто конституційного переліку митрополій, архієпархій та єпархій, які відносяться до "Патріарха Константинопольського", що приписується імператору Леву Мудрому (886-912), але фактично датується 11 століттям, Митрополія Русі (Києва) займає 61 позицію[15].
Дванадцять єпископів відносяться до Митрополії Великої Русі (Новгород, Чернігів, Суздаль, Ростов, Володимир, Білгород Великий, що біля Києва, Юріїв, Полоцьк, Рязань, Твер та Сарай).
Так само і під Митрополитом Київським знаходиться сім єпископів у Малій Русі (Західний регіон) (Галичина, Волинь, Перемишль, Луцьк, Туров, Холм та Смоленськ).
Київська (Руська) Митрополія Вселенського Патріархату мала географічні межі, що охоплюють Велику і Малу Русь, відповідно до канонічного порядку, щоб, без розрізнення, люди цього регіону обслуговувались євангелічно, адміністративно та пастирсько.
Історичний розвиток та події вносили зміни щодо кафедри митрополії доки політичний та церковний центр не стабілізувався у Москві. Коли Москва отримала основну силу в регіоні, її єпископа стали розпізнавати як Митрополита Русі. У 1459 році через складності у спілкуванні між Москвою та Константинополем, після захоплення останнього турками (1453), Митрополит Руський став незалежним від Вселенського Патріарха у тому, що стосується його обрання. Після чого кафедра розділилась на дві - Митрополію Московську та Київську .
У 1588 році Патріарх Константинопольський Ієремія ІІ прибув до Москви, де він погодився обрати Митрополита Московського як Патріарха і, під тиском, хіротонізував Іова, Митрополита Московського, як Патріарха 26 січня 1589 року.
У Константинополі Єремією був скликаний Ендемуський Собор, що затвердив це. Він був скликаний знову, у 1593, на прохання Царя, щоб у ньому міг прийняти участь Мелетій Пегас, Патріарх Олександрійський, який виступив проти цих змін. Собор затвердив зведення Митрополії Московської до статусу Патріархату, що зайняла п’яте місце у Диптиху, тобто після Єрусалимського Патріархату. Патріарх Московський обирався ієрархами Московського Патріархату.
Відповідно до Патріаршого та Соборного Акту на Ендемуському Соборі: "престол найбільш шанованого та православного міста Москви нехай зветься Патріархатом ... і вся Русь і всі дальні Північні території нехай відносяться до Патріаршого Престолу Москви і всієї Русі... Він займає місце після Його Блаженства Єрусалиму у священному диптиху та на церковних зборах, і так ми твердо дотримались канонів, що раніше були сформульовані Святими Отцями... він очолює регіон Москви та всієї Русі та усіх дальніх Північних територій і повинен розпізнаватися як такий у відповідності до 34 канону святих і всехвальних Апостолів..."[16].
Таким чином, відповідно до Патріаршого та Соборного Акту, що встановили Московський Патріархат, підтвердивши те, що здійснив у Москві (1589) патріарх Ієремія ІІ, патріарх Московський, п’ятий у диптиху після Єрусалиму, має канонічну юрисдикцію над Москвою, як її єпископ та як перший у всій Русі і дальніх Північних територіях, що перебували у межах Російського царства. Московський Патріархат, як помісна Церква і у відповідності до офіційного церковного Акту відносно його заснування, також має канонічну юрисдикцію з географічними межами і географічними обмеженнями, і це відповідає канонічному вченню і еклезіології Православної Церкви. Канонічна юрисдикція Патріархату - "земля" - простягається у "всій Русі", тобто, як було зазначено вище, у кордонах Російського царства, не за його межами. З цього випливає, що "місіонерська земля" Московського Патріархату також знаходиться у кордонах його офіційно визначеного простору і лежить у межах Російського царства, а не зовні.
Місіонерська діяльність, що проводиться за межами географічних меж канонічної юрисдикції помісних Церков їхніми учасниками чи від їхнього імені є неканонічною та еклезіологічно неприйнятною. Вона може вважатися канонічною і еклезіологічно прийнятною тільки якщо їй передує запрошення з помісної Церкви особливих місіонерів з іншої помісної Церкви, котрі обов’язково повинні підпорядковуватись місцевому канонічному єпископу протягом їхньої місії. Вони повинні згадувати ім’я місцевого єпископа під час служб і повинні виконувати свою місіонерську і пастирську роботу виключно від імені місцевого єпископа, щоб ця робота була канонічною, чистою і не підлягала засудженню. Інакше це є втручання "за межі" ("υπερόριος") і "вторгнення" ("εισπήδησις") до іншої провінції, що суворо заборонено священними канонами та рішеннями Вселенських Соборів: "Нехай жоден єпископ не здійснює посвячення за межами його власних кордонів, у містах і територіях, що не підлягають йому. Якщо було доведено, що він здійснив це супроти бажання тих, кому підлягають ці міста та території, нехай буде звергнутий, а також ті, кого він посвятив"[17].
"Нехай жоден єпископ не йде з однієї провінції до іншої і не поставляє нікого в церкві... доки не запросять його листом від митрополита та інших єпископів території до якої він йде. Якщо хтось так піде без запрошення та незаконно посвятить когось за порушення порядку речей у церкві... все виконане ним є недійсним. Він сам повинен понести відповідне покарання до його незаконної поведінки і його нерозумного вчинку через звергнення його з кафедри священним Собором" (13 канон Антиохійського Собору)[18].
Так, відповідно до православного канонічного вчення та еклезіології, "кожен з патріархів має утримувати свої власні привілеї і не привласнювати таких з інших єпархій, оскільки вони з самого початку не під його владою. Бо це є самовпевненість у мирській владі..."[19].
Цей канонічний порядок Церкви ґрунтується на еклезіологічних догматичних положеннях, тобто вченні про Церкву, її структуру, її єпископів, її роботу, її юрисдикцію тощо, це її офіційна і непохитна позиція. Він ґрунтується на Святому Письмі, священних канонах та рішеннях Вселенських Соборів, як вираженнях непомильності Церкви, що обов’язкові для всіх помісних Церков. Бо Вселенська Православна Церква, незважаючи на адміністративну децентралізацію, залишається єдиною, зі спільною вірою і догматами. Однакові таїнства здійснюються у ній, однакові соборні канони регулюють питання її життя і порядку в ній.
Церква була принесена Богом у світ через Ісуса Христа для спасіння усіх людей і світу, незалежно від раси, і не для того, щоб обслуговувати політичні чи особисті амбіції або інші мирські прагнення й опортуністичні завдання. Церква не Російська чи Грецька, Сербська чи Румунська і т.д., а Вселенська Православна Церква у Греції, у Росії, у Сербії, у Румунії і т.д. Межі помісних Церков є географічними і визначаються не за національним чи расовим критерієм, а виключно за адміністративним, котрий слідує, загалом, державному адміністративному поділу Римської імперії (Святий Фотій), з метою надати якнайкращу пастирську опіку людям Божим, незалежно від раси, щоб привести їх до спасіння у Христі.
Етнофілетизм - це феномен, що з’явився наприкінці 18 та у 19 столітті, результат Просвітництва та Французької революції. Це була нова політична теорія, на основі якої були створені національні держави у Європі і, особливо, на Балканському півострові. Ця теорія, на жаль, досі застосовується на Балканах, зі своїми знайомими катастрофічними наслідками для життя людей регіону та для миру.
За історичними джерелами ідея "нації" у житті звичайних людей та у формуванні держав до 18 століття, тобто до Французької революції, не мала етнофілетичного значення, котрий надається їй сьогодні. За античності та до 18-19 століть, "нація" визначалась релігією і культурою, а не расою. Такою була політико-релігійна теорія персів, древніх греків, язичників-римлян, а також римлян-християн (візантійців), і такою ж мірою євреїв (що залишається і донині) та мусульман. Коли згодом, спершу араби, а потім османці завоювали римські ("візантійські") країни та території, вони застосували адміністративний устрій "за націями" (millet), що означало за релігійними громадами, не за расами. Релігійні лідери громад у ісламських державах були одночасно етнархами (правителями) цих громад. Так Вселенський Патріарх Константинополя був одночасно етнархом "нації" православних християн у всій Османській імперії, незалежно від раси чи мови, так само й інші патріархи, митрополити та єпископи у своїх територіях. Султан (Каліф) був етнархом мусульман, незалежно від їхньої раси, і так далі[20]. Ідеї Французької революції (1789) та Просвітництва створили, як вже було сказано, нову політичну теорію, котра ігнорувала релігію чи культуру як елементи, що утворюють громади та адміністративні одиниці. Держави відтоді почали формуватися, відповідно до цієї популярної теорії, на основі етнофілетичного критерію - як ті, що вже існували, так і, переважно, ті, що були вигадані ідеями політиків чи пропагандою - з усіма похмурими наслідками, які ми знаємо нині (етнічні чистки і подібне). Звичайно, для Христа та Його Церкви, "Нема ні іудея, ні грека... бо всі ви один у Христі Ісусі" (Гал. 3, 28).
Значною мірою, зрештою, національна політика, що була домінуючою у 19 столітті, створила національні держави Європи, особливо на Балканському півострові. Негайним наслідком цього стало розділення у Південно-Східній Європі Вселенської Православної Церкви, що перенесла значну зовнішню трансформацію. Найзначнішими етапами такого розвитку були:
1. Створення національних Церков, котрі протягом певного часу відсторонювались одна від одної.
2. Поступовий прихід на Схід мирянського (нецерковного) духу і, зокрема, індивідуального лібералізму, заснованого на інтелектуальних течіях, принесених з Заходу [21].
Ті, хто були охоплені цим духом етнофілетизму співпрацювали з іноземними політичними силами і підштовхували до проголошення довільних автокефалій церков у Греції (1833), Румунії (1865), Болгарії (1870) та Албанії (1922-1928-1937). Церква Сербії відобразила інший, більш мирний дух.
Це факт, що тодішні великі держави планували розчинення хворої Османської імперії та її обмеження в Азії, а не відновлення Східної Римської Імперії (Візантії), яка могла б скласти конкуренцію їхнім економічним та політичним інтересам на Балканах та у Східному Причорномор’ї. На основі популярної теорії етнофілетизму вони прагнули створити маленькі, слабкі держави, котрі були б залежні від них. Задля задоволення цих амбіцій духовна, культурна та еклезіальна єдність регіону також мала бути роздроблена, і засновані місцеві автокефальні Церкви, підлеглі новоствореним державам, котрі, у свою чергу і залежно від обставин, підлягали тій чи іншій великій державі.
Усвідомлюючи свої обов’язки перед Православ’ям як Перший Престол Церкви, Вселенський Патріархат, незалежно від настроїв, що панували у той час, зайняв позицію супроти цього значного явища. Спочатку це засудили греки (1833-1850) і потім, на Великому (Μείζων) Помісному Соборі у Константинополі (1872), було засуджено етнофілетизм, котрий є не просто відхиленням від здорової любові до своєї нації та держави, а створює дійсну перешкоду у співпраці між помісними Православними Церквами світу і є найбільшим ворогом єдності Церкви.
Великий Собор опублікував "Резолюцію", що засуджувала етнофілетизм у Церкві і базувалась на основних принципах, сформованих спеціальним комітетом Собору[22].
Коротко ці принципи були наступні:
"... у Християнській Церкві, спільноті, котра є духовною і призначена своїм Головою і Засновником для включення всіх націй у одне християнське братство, філетизм є чужим і повністю неприйнятним. І, справді, філетизм, тобто утворення особливих національних Церков у одному й тому ж місці, що приймають представників своєї раси, але виключають представників інших рас, і котрі керуються виключно представниками своєї раси, є нечуваним і безпрецедентним, але саме до цього закликають прихильники філетизму.
Усі Християнські Церкви, засновані у всіх місцях, були, з самого початку, помісними, включали вірних свого міста або свого регіону без расової дискримінації. Саме тому вони зазвичай називались за назвою міста чи території, а не за расовим походженнях членів.
Спершу, як добре відомо, Церква Єрусалиму складалась з євреїв та новонавернених з інших народів. Таким же чином Церкви Антиохії, Олександрії, Ефесу, Риму та усі інші були створені євреями та неєвреями. Кожна з цих Церков складала у своїй суті щось єдине і неподільне; кожна визнавала за своїх апостолів Христових апостолів, усі з яких були за національністю євреями; кожна мала єпископа рукоположеного цими апостолами без будь-якого відношення до раси, про що свідчить історія перших Церков Христа...
Цей спосіб заснування Церков у різних місцевостях також дотримувався після апостольського віку, тобто у регіональних Церквах або єпархіях, що визначались у відповідності до основного державного поділу чи інших історичних причин. Паства вірних у кожній з цих церков складалась з християн будь-якої раси і мови.
Таким чином, Церкви Патріарших Престолів Константинополя, Олександрії, Антиохії, Єрусалиму та архієпископія Кіпру, котрі, Божою милістю, збереглись до сьогоднішнього дня, були помісними Церквами, у тому розумінні, що вони мали географічні межі. Вони не були національними. Ось чому вони йменувались за назвою столиці, а не за різними націями, з яких складались: греків, наприклад, єгиптян, сирійців, арабів, валахів, молдован, сербів, болгар та інших, що зазвичай змішано жили у межах цих Церков.
Такими ж були межі архієпископії Охриду, Пеку та Турнаво: тобто Церков з чіткими кордонами. Вони не були утворені з причини філетизму і їхні члени не були однієї раси і мови. Пізніші вирази "Латинська, Грецька, Вірменська Церква" та інші виражали, загалом, не національну особливість, а різницю у догматиці. Таким же чином, Церква Греції, Росії, Сербії, Валахії, Молдови чи, не зовсім вірно, Російська Церква, Грецька, Сербська і т.д., означали автокефальні або напівнезалежні Церкви у незалежних чи напівнезалежних державах з певними межами: тими політичними регіонами, поза якими вони не мали церковної юрисдикції. З цього випливає те, що вони існували не через національність, а через політичну ситуацію, і те, що їхні члени не були всі однієї раси і мови...
Отці Святих Соборів - часткових чи загальних, помісних чи вселенських - не вели себе як представники етносу, ні свого власного, ні нації своєї пастви, а репрезентували Церкву, головою якої вони були. І якщо у постановах перших соборів та в історії Церкви ми знаходимо єпископів визначених не містом чи територією, а нацією, як єпископ сарацинів, готів чи скіфів, то це через невизначений і погано встановлений політичний та соціальний устрій у цих народів. Таки титули можна також легко зрозуміти, оскільки лише кілька людей цих націй прийняли християнство і ще не збирались разом у містах.
І якщо ми звернемося до священних канонів, на яких ґрунтується структура Церкви, ми не знайдемо там і сліду філетизму. Канони, що стосуються вибору та рукоположення єпископів, митрополитів та патріархів, так само як і інших служителів Церкви, ніде не визначають расові характеристики як вимогу для обрання. Вони торкаються лише моральних та релігійних якостей, що були сформульовані Апостолом Неєвреїв у його посланнях до Тимотея та Тита. Так само священні канони помісних Церков, котрі стосувались утворення, об’єднання чи поділу єпархій та парафій, відображають церковну чи політичну необхідність, а не етнофілетичні прагнення...
Принцип філетизму також перевертає священну структуру Православної Церкви. Структура Православної Церкви, тобто її адміністративна організація як видима спільнота, являється у сумі її законодавства, що випливає з божественних і священних канонів святих Апостолів та Святих Соборів, як вселенських, так і помісних. Будь-яка дія, що стосується Церкви і йде проти цих канонів цілком чи частково, по суті порушує саму структуру Церкви... Канон 8, наприклад, Першого Вселенського Собору встановлює, що: "та не буде двох єпископів в одному місті". Але, відповідно до принципів філетизму, два, три, або більше єпископів однієї віри можуть мати свої кафедри в одному місті; іншими словами, їх може бути так багато, як багато рас там живе. Канон 12 Четвертого Вселенського Собору визначає: "Та не буде двох митрополитів у одній єпархії". Але, відповідно до філетизму, два чи більше митрополитів можуть мати в одному й тому ж регіоні свій престол[23].
Спроби скасувати церковну політевму[24] з боку філетизму стають ще яснішими у Церквах єпархій (Патріархатах та автокефальних Церквах). Канон 2 Другого Вселенського Собору говорить: "Нехай не йдуть єпископи до церков, що за межами їхньої власної єпархії..."
Собори цієї єпархії разом з її предстоятелем, архієпископом, екзархом чи патріархом, складають найвище церковне керівництво в усьому регіоні єпархії. І, відповідно до цієї постанови, донині залишаються Православні Патріархати на землях Сходу, а в інших країнах адміністративні собори (синоди) зі своїми предстоятелями. Але, відповідно до прагнень філетистів, не повинно бути особливого місцерозташування помісних Церков. Расові церковні юрисдикції розширюються і скорочуються у залежності від вічного відтоку та притоку націй, груп чи окремих осіб, що мандрують та мігрують туди-сюди... Таким чином, у одній і тій самій церковній єпархії, може бути, з одного боку, багато екзархів та патріархів однієї віри, та, з іншого боку, багато адміністративних соборів (синодів) однієї віри, незважаючи на таку велику кількість священних канонів, які забороняють це. У результаті, відповідно до принципів філетизму, стає неможливим існування єпархіальних Церков, Патріарших, регіональних та митрополичих Церков, і так само не може бути єпископії чи навіть простої парафії або церкви у якомусь маленькому селі чи поселенні, якщо вона має свою власну територію та включає усіх вірних, що живуть у цих межах".
Ця доповідь, котра також містить інші історичні та канонічні аргументи, робить висновок: "філетизм є цілковито в опозиції та у конфлікті з духом та вченням Христа..."
Ці головні богословські, історичні та канонічні принципи, що викладені у цій доповіді, були взяті до уваги Святим і Великим Помісним Собором, що зібрався у Константинополі у серпні 1872 року. Він засудив філетизм та опублікував "Резолюцію" (Όρος) стосовно цього, у якій, зокрема, було встановлено наступне: "осуджуючи і засуджуючи це, ми відкидаємо філетизм, що є расовою дискримінацією та націоналістичною суперечкою, ворожнечею і розладом у Церкві Христа, є протилежним вченню Євангелія та священним канонам наших Святих Отців, що підтримують святу Церкву та прикрашають усе християнське життя, ведуть до божественного благочестя"[25].
Попри це і після рішення Константинопольського Собору філетизм, у розумінні нестримного націоналізму, на превеликий жаль, продовжує впливати на думки і дії окремих помісних Православних Церков у цьому напрямку, у всякому разі, що стосується окремих питань, чим шкодить єдності Церкви. Це добре видно у так званій православній діаспорі, де переважає канонічний безлад і де надзвичайно сильний націоналістичний елемент[26].
Православні вірні, члени спершу різних помісних Церков та держав, емігрували до нових країн, оселились та живуть там. Вони вже не належать, за термінами Церкви, до церковних провінцій, з яких вони походять, оскільки, як жителі цих нових країн, вони належать до нових церковних провінцій, у яких вони оселились і у яких вони ведуть своє євхаристійне, священне і духовне життя. Вони також члени помісної Церкви, котру очолює її єпископ. Таким завжди був канонічно встановлений шлях, це була практика і традиція Церкви і вона продовжується по сьогодні у регіонах, окрім нових країн, згаданих вище. У Єгипті, наприклад, у Лівії, Пентаполісі та інших територіях Африки, котрі є суб’єктом юрисдикції Патріарха Олександрійського, місіонерами та емігрантами були засновані нові церкви. Ці нові громади не залежали від національного походження місіонерів, чи емігрантів, чи тієї автокефальної Церкви з якої вони прибули. Місіонери та емігранти, що жили і працювали у регіоні підлеглому Патріарху Олександрійському, і з його канонічного дозволу, автоматично опинялись під його юрисдикцією. Це ж саме відбувалось у Антиохії, Єрусалимі тощо. Це також мало б бути у нових церковних провінціях Америки, Австралії тощо, але це не так, бо критерій етнофілетизму переважає там донині[27].
Православна Церква є, загалом, свідомою еклезіальної та канонічної неврегульованості, що виникла з появою етнофілетизму у 19 столітті та явно проявилась під час формування і встановлення нових церковних провінцій у Америці та інших місцях.
З цієї причини, одним з предметів для дискусії Святого і Великого Собору Православної Церкви, котрий планується скликати, має бути проблема так званої православної діаспори, що має вирішуватись на основі канонічного порядку і православної еклезіології, а не критерію етнофілетизму. Великого прогресу досягнуто у цьому напрямку підготовчим комітетом Собору на його засіданнях. Застосування канонічного порядку у нових провінціях так званої православної діаспори не означає однаковості у парафіях. Сьогодні пастирська реальність і доцільність не дозволять поглинення одного іншим та вирівняння усіх. Окрім того, як ми бачимо у Євангелії, Ісус Христос, "Добрий Пастир" та "Головний Пастир" Церкви, не зневажав культурного різноманіття Його середовища.
Він не знищував речі, що були шановані, а використовував їх задля зв’язку з людьми та їхнього порятунку. Люди безперечно повинні ставити віру вище за все, але не повинні відчувати неповагу до своєї культури і не повинні бути відірвані від свого коріння[28].
Це різноманіття, що відображає життя Церкви у нових регіонах і, очевидно, є пастирськи необхідним для виживання та розвитку місцевих громад, повинне знайти вираження у еклезіальних і канонічних межах, що визначені священними канонами та рішеннями Патріарших та Соборних Томосів Вселенського Престолу відносно автокефального статусу останніх автокефальних Церков, і, таким чином, забезпечити різноманітність у канонічній єдності, у межах визначених територіальних кордонів помісних Церков.
-----
Доповідь була зачитана на Міжнародному конгресі з канонічного права у Будапешті, 2-7 вересня 2001 року.
[1]. Вальсамон. Коментар на 6 канон Першого Вселенського Собору. Див. схожі коментарі Зонари та Аристена на цей канон у RALLIS AND POTLIS, Constitution of the Divine and Sacred canons... (грецькою), vol. II, p. 129.
[2]. Вальсамон, коментар на 6 канон Першого Вселенського Собору, RALLIS AND POTLIS, op. cit. vol. II, p. 131.
[3]. MANSI 7,179.
[4]. Вальсамон, коментар на 6 канон Першого Вселенського Собору, RALLIS AND POTLIS, op cit. vol. II, p. 129.
[5]. Див. канон 36 П’ято-Шостого Вселенського Собору.
[6]. Цей титул використовувався Патріархом Константинополя з 6 століття. Він був єпископом столиці Римської імперії, тобто усього заселеного, цивілізованого світу, відповідно до політичної теорії римлян.
[7]. Канон 3 Другого Вселенського Собору, канон 28 Четвертого Вселенського Собору, канон 36 П’ято-Шостого Вселенського Собору.
[8]. Канон 36 П’ято-Шостого Вселенського Собору. Див. Novella 131 of Justinian, Basilika, Book V, title 3.
[9]. Інтерпретація Зонари вищезгаданого канону.
[10]. Інтерпретація Вальсамона канону 28 Четвертого Вселенського Собору.
[11]. RALLIS AND POTLIS, op.cit., vol V, p. 474. Див. також the Cataloque of Neilos Doxapatris in Goar in Allatius' de Consensu, p. 411 (note 1 in RALLIS AND POTLIS).
[12]. Відповідно до свідчень Г. Феррарі, що підписався нижче, останнього професора патрології та догматики у теологічній школі Барі, архієпископ Паронаксії був направлений у пастирську поїздку до цих єпархій Вселенським Патріархом у 18 столітті.
[13]. Щодо терміну “варвар” у канонах див. MAXIMOS, METROPOLITAN OF SARDEIS, The Ecumenical Patriarchate in the Orthodox Church (грецькою), Thessaloniki 21989, p. 277.
[14]. Див. Vlasios PHEIDAS, “Οικουμενικός Θρόνος και Ορθόδοξος Διασπορά” in Ορθόδοξος Μαρτυρία και Σκέψις art. 19, 1979, pp. 5-6.
[15]. У RAlLIS and POTLIS, op. cit. vol. V, p. 474. Див. the registers of Darrouzes and Gelzer “Notitiae episcopatuum...”.
[16]. У RALLIS AND POTLIS, op. cit., vol. V, p. 149 ff.
[17]. 35 Апостольський канон.
[18]. Див. також канон 6 і 15 Першого Вселенського Собору та інтерпретації їх Зонарою, Вальсамоном, Аристеном. Також канон 8 Третього Вселенського Собору та його інтерпретації.
[19]. Коментар Аристена на 6 канона Першого Вселенського Собору, у RALLIS AND POTLIS op. cit. vol. II, p. 131.
[20]. Див. Sir Stephen RUNCIMAN, The Orthodox Churches and the Secular State, p. 26 ff. Auckland Oxford 1971. Щодо значення “нація” у священних канонах див. 34 апостольський канон, що повторюється у 9 каноні Антиохійського Собору. Див. також інтерпретацію Зонари щодо цього. "Нація" у священних канонах означає митрополичу область з географічними межами.
[21]. MAXIMOS, METROPOLITAN OF SARDEIS, The Ecumenical Patriarchate op.cit. p. 320. Cf. Gerasimos konidaris, The Greek Church as a Cultural Force in the History of the Balkan Peninsula (грецькою), pp. 28-29.
[22]. Текст доповіді згідно з MAXIMOS, METROPOLITAN OF SARDEIS, op. cit. pp. 323-330.
[23]. Текст доповіді також відсилає до 34 та 35 канону святих Апостолів, 2 канону Другого Вселенського Собору, 8 канону Третього Вселенського Собору, 6 канону Першого Вселенського Собору та 28 канону Четвертого Вселенського Собору.
[24]. "Політевма" Церкви - це система урядування у Церкві, у її еклезіальному і канонічному вимірі.
[25]. У MAXIMOS, METROPOLITAN OF SARDEIS, op, cit. pp. 323-330.
[26]. Див. більше у PANTELEIMON RODOPOULOS (METROPOLITAN OF TYROLOE AND SERENTION), An Ecclesiological and Canonical View of the Orthodox Diaspora, in his collection Meletai A', Thessaloniki 1993, pp. 180-181 (грецькою).
[27]. Panteleimon Rodopoulos, op. cit. 184-185.
[28]. Metropolitan Aimilianos of Selyvria, The Revitalization of the Local Community, (грецькою), in Επίσκεψις 192 (1978), p. 10
* 28 канон Четвертого Вселенського Собору ("... лише митрополити Понтійської, Азійської та Трасійської єпархій мають поставлятись вищеназваним Найсвятішим Престолом Найсвятішої Церкви Константинополя, а також єпископи у вищеназваних єпархіях, що розміщені у варварських землях...") дозволяє двозначне трактування через складність фрази і відсутність розділових знаків. Традиційне трактування Отців Церкви (і офіційна позиція Вселенського Патріархату) висловлене в доповіді. Воно зводиться до того, що тільки Константинопольський Патріархат має право засновувати єпархії за межами Помісних Церков. Втім, багато сучасних богословів і каноністів, переважно Російської Церкви, не погоджуються з цим, вказуючи на нелогічність побудови фрази при такому розумінні канону. За їхнім трактуванням Константинополь не має юрисдикції над територіями за межами його основної юрисдикції (примітка перекладача).
Переклад з англійської Дмитра Кузьменка
-----
Опубліковано на сайті "Православіє в Україні" 6 березня 2008 року
http://orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/03/06/14711.html