Ось уже одинадцять років церковний розкол в Україні можна справедливо назвати біллю нашого народу. Тому й не дивно, що тема подолання розколу, його уврачування не перестає тормошити голови і "революціонерів", і значних державних діячів. Проте для реального вирішення цього питання бути політиком чи "активістом" недостатньо. Для цього потрібна щира, "не показушна", не формальна віра. І право вирішувати, "якою бути Православній Церкві в Україні", об'єктивно повинно належати не уряду, не "широким верствам демократичної спільноти", а виключно віруючим.
Тепер, дозвольте визначитися з поняттями. Це важливо для наступної розмови.
Після 70-річних гонінь на Церкву всі раптом разом "прозріли"! Вчорашні гонителі-ідеологи раптом усі, масово, "прозріли на шляху в Дамаск". Куди там св. ап. Павлу! Пам'ятається мені, що йому спочатку слідувало осліпнути, а вже потім прозріти. І довести свою віру не лише Апостольськими посланнями, але й піддаючись бичуванням, заточенням, судам...
Нині все просто: "прозріли" - ласкаво просимо "на лаври"!
Всі різко стали віруючими, говорять про "духовність". Не дивлячись на те, що й досі не можуть зрозуміти різницю між "ектенією" і "панікадилом"... Не дивлячись на те, що, вийшовши з храму, спокійнісінько йдуть до екстрасенсів, колдунів і шаманів... Не дивлячись на те, що біжать на поклоніння до заїжджих "телегуру" і "махатм"... А як же слова свт. Кипріана Карфагенського: "Кому Церква не Мати - тому Бог не Отець"? І якого "розуміння церковних проблем" можемо ми чекати від цих "віруючих", якщо про себе вони говорять як про "погляд збоку"? Тим самим признаючись, що вони "поза Церквою". Церква для них - у кращому разі "мачуха".
"Церковність" же для багатьох обмежилась елементарним обрядовір'ям: стоянням раз в рік зі свічкою у храмі, освяченням пасок (води, яблук). І все... Навіть без думки "навіщо я це роблю?" Як кажуть: "Шоб було!" Але віра і "набожність" - різні речі. Добре, якщо "набожність" цих людей з часом виросте у віру. Мені особисто знайомі подібні приклади. Але поки вони "немовлята" у духовному житті, як можна вимагати від них розуміння проблеми та довірити їм долю "усього дому" - Церкви? Ми ж не вимагаємо від п'ятирічної дитини доповіді по аеродинаміці та не довіримо їй штурвал літака.
Бути православним віруючим - це не просто носити хрестик. Це нести свій Хрест - по-християнськи, по-православному чинити завжди і всюди! І обов'язковою умовою життя у Христі Ісусі є постійна участь віруючого у Таїнствах. Перші за все, у Покаянні та Євхаристії. Регулярні та часті Сповідь і Причастя, без формалізму, з розумінням Таїнств, дають можливість людині долати житейське море на Кораблі Спасіння - у Церкві Христовій.
А тому лише віруюча людина, що глибоко усвідомлює себе частинкою Церкви - не церковної організації, а Еклезії, Містичного Тіла Христового, може судити про те, що таке Церква і якою Їй бути.
Питання про те, якою буде Православна Церква в Україні, повинне, за великим рахунком, хвилювати лише тих, кому не байдуже, куди ходити і у що вірити. Тим, для яких різниці немає, все одно куди ходити - хоч в Храм, хоч в пагоду. Коли ж людина усвідомлює міжконфесійну різницю, настає момент вибору. Основним фактором, що впливає на цей вибір, буде пріоритет, першість тих чи інших життєвих цінностей людини. Наведу, навмисне, у вільному порядку: "місце роботи, сімейне становище, національність, віросповідання, країна проживання, улюблений колір, громадянство...", та інші анкетні дані. Завдання дуже просте - потрібно обрати найголовніше та розставити усі пункти у порядку пріоритетної значущості.
Так ось, для більшості "філаретівців" пріоритетними є національність і громадянство.
Поміркований націоналізм корисний. Він дозволяє зберегти самобутність нації, не дає їй асимілюватись. Але про який націоналізм може йти мова в Церкві, коли з часів земного життя Ісуса Христа Церква інтернаціональна?! Св. ап. Павло ясно виклав цю думку майже 2000 років тому: Тут немає різниці між Іудеєм і Елліном, тому що один Господь у всіх, багатий для всіх, що звертаються до нього (Рим. 10, 12). Незгодним раджу прочитати хоча б 10-тий розділ Послання до Римлян.
Православні всього світу, за виключенням тих, хто відпав у розколи, складаються Єдину Церкву Христову. Ця Церква лише для зручності управління розділена на Помісні Церкви, причому зовсім не обов'язково вони йменуються Патріархатами. Місцями предстоятель - митрополит або архієпископ. Між іншим, незважаючи на велику кількість парафій в Україні, Патріаршества тут зроду-віку не було - була Митрополія, потім Екзархат. Можливо, колись би воно й з'явилось тут на законних підставах, якби його не поспішили самопроголосити. Одні хотіли мати власного "Патріарха" - "щоб не гірше, ніж у людей"! Іншим не терпілось приміряти патріарший куколь... Дозволю собі нагадати, що Головою Православної Церкви є не Патріарх (як, наприклад, папа у римо-католиків), а Сам Ісус Христос. Патріарх - це лише старший по чину (але не по благодаті) з єпископів. А Константинопольський Патріарх - як старший з братів, але не як батько, тобто такий же єпископ.
Ніхто не применшує ролі України та українців у Церковній Історії. Але Церква та Її історія - не поле для чиїхось ревізіоністських та реваншистських ігор. Між іншим, дехто, говорячи про "змоскаленість", не додумався прикинути, скільки священнослужителів - етнічних українців - служать в Росії. Вони що - "Рука Києва"?
Ніхто не заперечує національної самобутності у храмовій архітектурі та церковному мистецтві. Це збагачує Церкву. Але коли "особливості національної самобутності" з'являються у церковному віровченні...
Щодо богослужіння на національній мові. Зрозуміло, що й слов'янський переклад місцями далеко не ідеальний. Однак те, що іноді доводиться слухати у храмах "філаретівців", явно зліплено "на швидку руку". Наголоси нового тексту не відповідають старим, історичним розспівам.
Особисто я вважаю, що переклад необхідний. Тим більше, що заборони служити на національній мові немає - був би достойний переклад. Не можна робити його з бухти-барахти - косо-криво, на догоду чиїмось амбіціям. Справжній переклад - це дійсно безсмертна пам'ятка духовності та достоїнству нації. Люди, котрі візьмуть на себе цю місію, повинні бути не просто освіченими. Їм необхідно бути істинно духовними та талановитими. Бо ця праця вимагає зусиль богословів і музикантів, літургістів та поетів, агіографів та стилістів, філологів та біблеїстів. Причому крім знання класичного літературного "високого стилю" (перекладати необхідно саме на нього, а не на суржик і не на місцеві діалекти) потрібно буде досконале знання багатьох нових і древніх мов. Це нелегка, але блага справа.
Якщо пріоритетом обрано громадянство, то з'являється можливість звинувачувати всіх інших у непатріотизмі.
Дозвольте задати риторичне запитання словами з пісні: "С чего начинается Родина?" Відповідь багато ще пам'ятають... Як правило, чим ближче до мене щось територіально, тім більше я патріот цього. Поясню: я, в першу чергу, патріот своєї квартири - це Батьківщина! Я патріот мікрорайона, міста, держави - це теж Батьківщина! Я патріот Європи, Землі, Сонячної Системи, нашої Галактики - це теж Батьківщина! Але зі збільшенням масштабів патріотизм слабшає.
Між іншим, мільйонів католиків-патріотів по всьому світу зовсім не зачіпає те, що Римський Папа сидить у далекому Ватикані, а не на сусідній вулиці, де-небудь, скажімо, у маленькому латиноамериканському містечку. Інша справа, якщо наш з вами земляк-"патріаот" вважає: "Нехай наш Патріарх хоч на Марсі сидить, аби не в Москві!" Але тут справа не в патріотизмі, і нічого ним прикриватись.
Виходить найабсурдніша річ - така собі "однобока віротерпимість". З одного боку, висловлюється відрита неприязнь до всіх представників Російської Православної Церкви, з іншого боку, декларується повна релігійна толерантність (хоча правильніше було б назвати її "безпринципність"). У боротьбі з "московською вірою та Москвою взагалі" стають можливими які завгодно союзи. З уніатами, мусульманами - з ким завгодно. Тільки не з Христом, не зі світовим Православ'ям...
Звичайно, пам'ятаючи "штики НКВД", можна по-різному відносить до переходу західноукраїнських уніатів у Православ'я у 1946 році. Але й методи "покатоличення" українців пару століть назад також не можуть бути виправдані. Проте усі подібні питання - предмет серйозного діалогу з Римським Престолом, який, на щастя, теж не забув про Канонічне право - але про це трохи нижче. Методи типу "гей, усі до купи!" тут просто неприйнятні.
Тепер ми, зрештою, зупинимось на тому пріоритеті життєвих цінностей, який я особисто вважаю найбільш важливим. Трохи вище я назвав його "віросповідання". Можна також скористатись модним науковим терміном "релігійна самоідентифікація індивіда" або, простіше, "конфесійна приналежність". Особисто я, як і більшість православних, називає це союзом з Христом. Для кожного православного саме Союз з Христом, Життя у Бозі є самим головним пріоритетом, перед яким меркнуть і втрачають смисл усі інші цінності. А згідно православного віровчення, пам'ятаючи наведені вище слова свщм. Кипріана, цей союз неможливий поза Церквою.
Дозволю собі висловити думку, котра, можливо, у когось викличе здивування. Православному християнину не важливо у якій законній (канонічній) церковній юрисдикції він знаходиться. Проблема виникає лише тоді, коли він опиняється у розколі зі світовим Православ'ям, у духовній самоізоляції. Я вже нагадував про те, що православна Церква поділена на юрисдикції у силу історичних традицій та на основі Канонічного Права, причому межі юрисдикцій зовсім не обов'язково відповідають межам держав. Але такий "поділ" не порушає церковної єдності. Подібно євхаристійному "Тілу Христовому", Церква як містично Тіло Христове "роздроблюється і не розділяється". Тобто при поділі на юрисдикції між Православними Церквами-Сестрами незмінно залишається єдність у Євхаристійному Спілкуванню. Що ж таке Євхаристійне Спілкування? Для тих, хто не знаю, поясню: це можливість спільного служіння та взаємовизнання благодатності дії здійснюваних Таїнств. Розкол є порушенням єдності, оскільки спільне служіння з тими, хто порушив єдність, неможливо. Таким чином, самопроголошена церковна незалежність стає незалежністю від усього Православ'я, тобто не Православ'ям. Це, по суті, незалежність "церкви" від Христа!
Слід зауважити, що жоден мало-мальськи мислячий представник українських "автокефалій" не заперечує благодатності служіння УПЦ (Московського Патріархату). Претензії можна почути які завгодно, але лише крім звинувачень у безблагодатності. Звинуватити ж Московський Патріархат у безблагодатності (і в силу цього допустити можливість будь-яких насильницьких дій) може лише людина, взагалі далека від Православ'я.
Основою ж претензією "автокефалістів" є саме те, що Церква (не лише Московська Патріархія, а й усе світове Православ'я) не визнають наявності благодаті у їхньому служінню. Як же так? - запитаєте ви, - Наче й служба така ж?
У якості відповіді нагадаю вам старий дитячий жарт. Діти часом акуратно звертають пусту обгортку від цукерки і пропонують один одному. Наче й цукерка, а розгорнеш - пусто! Жаль лише, що деякі розуміють слова Христа будьте як діти (див. Мв. 18,3) саме таким чином, здійснюючи служби, що позбавлені благодаті. Ви запитаєте, чим виміряти благодать? Багато чим, хоча б церковною єдністю.
Інший докір, який часто доводиться чути, це сам факт анафемствування розкольників. Однак, як правило, доводиться стикатися з повним нерозумінням того, що ж таке Анафема. Під дією західного схоластичного богослов'я та голівудської псевдодуховності у більшості рядових обивателів склалось неправославне розуміння самого смислу Анафеми. Насправді, анафема - це не прокляття, не побажання зла і нещасть (що було б немислимо з точки зору Християнства, бо говорить Господь Бог: не хочу смерті грішника, але щоб грішник повернувся зі шляху свого і живим був (Єз. 33,11)). Анафема, по суті, є лише юридичною констатацією Церкви (у всій Її повноті) події, що вже відбулась. Церква просто голосно заявляє для всього світу про факт відпадіння від Неї якоїсь людини чи групи людей. При цьому Церква попереджає усіх, що всі слова та справи відпалих від Неї не мають нічого спільного з Церковними діями та віровченням.
Було б не зайвим нагадати і про те, що Анафема не є відлученням від якоїсь юрисдикції, а від Православної Церкви взагалі. Тобто розкольник втрачає Євхаристичне спілкування з усім світовим Православ'ям.
Саме розривом зі світовим, а не московським Православ'ям пояснюється те, що, по-перше, розкольників не запрошують на всі православні міроприємства та торжества. А, по-друге, спроба самих розкольників винести розкол за межі України: підтримка груп, що відкололись від інших помісних Церков та встановлення контактів з ними, прагнення створити альтернативну, паралельну світовому Православ'ю лжеієрархію. Фактично, це спроба створити український церковний розкол всеправославним.
Між іншим, бажання представити широким масам анафему українськими розкольниками лише як "відлучення від Московської Церкви" є свідомою брехнею. Якби таку думку висловлював сільський батюшка з глубинки, це ще можна було б якось зрозуміти. Але коли про це говорять люди, що мають вчені звання в області богослов'я...
Коли ж мова заходить у сферу церковної юриспруденції (Канонічного Права), розкольники або шукають претенденти порушення цього Права у церковній історії, або взагалі говорять про втрату значення канонів.
Розмова про прецеденти беззмістовна. Вона могла виникнути лише завдяки тотальній американізації нашого суспільства. Але церковне законодавство, на відміну від американського Громадянського Права, має не прецеденту основу. Тобто коли якийсь давній випадок може розглядатись лише як виключення (та й то, при глибокому детальному дослідженні), а не стає новим правилом. Якщо ж у суспільстві виключення з правила поступово стає правилом, то це є беззаперечним свідчення деградації подібного суспільства. Історія вже не раз підтвердила справедливість даного тезису.
Прагнення розкольників своїми нападками на Церковне Право мають зовсім іншу природу. Ще в давнину Святі Отці попереджали, що застарілий розкол перетворюється в єресь.
Тут дозвольте пояснити церковну термінологію. Розкол є злочином канонічним, тобто порушенням Церковного Права, при збереженні основ віровчення. Єресь же є злочином догматичним, тобто викривленням самих основ віровчення (догми у вірі - це майже те, що аксіоми у математиці).
Тобто, втративши церковне спілкування з причини канонічного злочину, відпалі від Церкві позбавляються благодаті. Від цієї безблагодатності поступово слабшає їхня віра та змінюється спосіб мислення, що приводить, зрештою, до єретичних поглядів.
Поступове відділення різних груп, що відкололись від Церкви, від Православного віровчення та формування з часом у них власних релігійних поглядів (єретичних, з точки зору Церкви) доволі детально розглянуті Церковною Історією.
Сьогодні час летить швидше, ніж коли-небудь. Інформаційний бум призвів до того, що події та процеси, на які колись знадобились роки, у ХХ та ХХІ століття відбуваються за лічені секунди. Тому нині для того, щоб розкол застарів і став єрессю, не потрібно багато часу...
Церква за своєю природою аполітична, оскільки двері храмів однаково відкриті для всіх, незалежно від партійних симпатій.
Вже говорилось про те, у чиїй компетенції лежить вирішення церковних проблем. Тому безапеляційні спроби деяких невіруючих політиків вмішуватись у церковні справ, про зовнішній доброчинності намірів, можуть принести швидше шкоду, ніж користь.
Зрозуміло, що релігійний конфлікт не сприяє ні стабільності, ні консолідації суспільства. І прагнення світської влади усіляко сприяти його подоланню - справа, безумовно, добра. Однак діяти у цьому напрямку необхідно дуже обережно, щоб не "наламати дров".
Раніше опубліковано:
Отрок.ua. 2003. №5 (5).